.RU

Мені завжди подобалося спостерігати за людьми - 12


- Я Жанна. Бідова дівчинка з Луцька. Пишу, співаю, багато курю. Намагалася кинути, але нічого не вийшло. Люблю засинати на диванах не роздягаючись, дивитися старі голлівудські фільми і робити вигляд, що мене впирає вся ця вінтажна романтика. Один раз мене насильно виїбала парочка фанатів русского року. Знаєте, такі убогі імбецили, вічно немиті, у футболках «арії» чи ще якось там підзаборної туфти третьосортної. Упороті своєю міфічно-нафталіновою протестністю. Паршива історія. Згодна. Я просто не розібралася із своєю кармою. Була занадто горда. Не велася на тих, на кого мала б повестися… Я пробувала знайти цей смисл. У музиці. В людях. В роботі. Навіть в цій чудовій осені. Осінь, до речі, красива, правда?..

- Осінь одна з кращих з початку 2000-их… - В голосі Інги нотки апокаліптичної ностальгія і кричущої безнадії.

- Мені треба ще один хороший секс. Так, щоб на ранок я прокинулася як в старі добрі часи. З мішком надій, що все може скластися якнайкраще. А там можна і у вирій. Я тут, а значить рішення для себе я прийняла. Дякую за увагу. – Жанна відкидається очима в стелю.

В залі стає надто спекотно. Зараз мій вихід і я бачу як 8 пар широко відкритих очей за якусь мить починають допитливо вивчати моє обличчя. Навіть Жанна зараз дивиться на мене так, наче бачить вперше… і я починаю розуміти всю глибину цього моменту. Вони чекають. Живуть останньою надією, що я скажу їм щось таке, що змусить їх встати і піти – до рідних, чужих, знайомих і незнайомих. Що змусить їх жити. Заробляти гроші, кормити сім’ї, трахати своїх бойфрендів, робити авантюрні ставки і пропалювати свої літні роки в готелях під Луцьком. Але я їм нічого не скажу. Мені їх не шкода. Хіба Жанну, життя якої розпорядилося своїм рухом без її на те згоди…. А можливо?.. Ні. Ні, і ще раз ні. Винятки тільки і існують в контексті загальних правил.

Зараз я маю почати говорити, що все плинне. Наші емоції, переживання, роки. Наше життя. Що є лінія. За якою вічна тиша. Пустка. За якою всі ті, риси облич яких ми вже встигли призабути. Кому лишаємо на Святий вечір перед Різдвом на своїх кухнях миску з кутею та чистими ложками, накриваючи все це рушником. Що там у нас не спитають про наші борги за квартплату та непогашені кредитки. Нам не згадають про коханок і першу післяшлюбну брехню. Безтілесні примари, ми рухатимемось від краю до краю з надією, що в якийсь момент двері відкриються і нас впустять назад. Минатимуть цілі вічності, в яких ми проситимемо КОГОСЬ дати шанс хоча б на кактус в африканській пустелі чи день життя колорадського жука, якого найближчим тижнем знищать на картопляному полі десь під Гомелем. Я мав би все це сказати їм… Але.

Слова летять стрілами в молоко розіпнутих як вітрила грудей.

Музика звучить, десь глибоко-глибоко, розтікаючись по капілярах у найдальші закутки.

Стіни всотують цю первісно-розхристану напругу між заживо похованими.

Очі горять вогниками жертовного божевілля.

Серця гучно б’ються.

Десь між всім цим протягнулася тоненька ниточка надії.

Рубаю. Світ. Цілий світ переді мною. В їх обличчях. В їх болячках і надіях.

- … і це буде правильний вибір. Дайте собі ще один шанс на свободу. Відпустіть світ. Відпустіть всіх. Відпустіть себе врешті. Рано чи пізно, але ця екскурсія скінчиться. За краще вийти з автобусу на найближчій зупинці. Скинути джинси, костюми, черевики і піти ближче до річки. А там, за течією, ви вийдете до свого місця призначення. Не бійтеся. Чагарники і сміття хай вас не лякають…

Я вже давно, дуже давно перестав розуміти в чому фішка цього всього. Де серйозність, а де просто гра. Чому помирають одні, а народжуються інші. Чому йому все, а їй тільки крихти зі столу. І в кого, в кого скажіть мені, запитати - КУДИ все дівається В Бога, в сонця, в гугла чи яндекса? Чи може в американського президента, в країні якого вже стільки років поспіль на весь світ продукують велику рожеву мрію? Можливо. Хоча, якщо чесно, мені плювати. Я прожив майже 25 років… суцільні стріли в молоко. Якщо кінець світу таки станеться, єдине, про що я жалкуватиму, так це про те, що ми зустрілися з тобою так пізно. Про гуртожитки, ірокези, розбиті носи, зламані пальці, розбиті серця і кружки я не жалкуватиму. Я пройшов ті точки на мапі свого життя достойно.

… В залі тільки я і Жанна. Між нами ті самі метри відстані. Тиша.

- Ти нічого не хочеш мені пояснити?

- Ні, мен. Ти сам не раз казав, що життя прекрасне.

- Так, в тому то й річ…

- Невже ти не хочеш, щоб я нарешті відчула це?

- Тобі давно не 16-ть, щоб гратися в ці ігри для бідолашних.

- По ходу процесу присутні тут додіки давно виросли з цих вікових розкладів.

- Тут присутні не знають чого хочуть.

- А я знаю. Давай пройдемося Луцьком… Життя осягаєш тільки в смерті. Древнім я вірю більше.

- Обіцяй мені…

- Жодних обіцянок, мен. І не ускладнюй. Тішся тим, чим маєш можливість тішитися.

Я кусаю губу зсередини. Відчуваю терпкий смак крові. Відчуваю як Диявол в мені втихомирює розбурхане єство і просить абстрагуватися. Як сивіють волосинки в мене на скронях. Мої перші.

Луцьк в передчутті. Перший сніг не за горами і на вулиці вже по-святковому гамірно. Багато дітей, сміху і заклопотаних облич. Не схоже, що хоч хтось на цих вулицях думає про кінець. Звичні ритми помірних широт. ЦУМ доробляють. Всі охоче підіймають погляди на його монументальний фасад. Так наче, в тому є щось більше, ніж склобетон чи ще щось… Хочеться загубитися у зустрічному натовпі. У спільних хороводах пазлів минулого, тривожних звуків теперішнього і таємничих зблисків майбутнього. Я завжди заздрив тим, хто не задавав зайвих питань. Хто просто жив. Від ранку до ранку. Дайте два. І півкіло мандарин…

Жанна в ці секунди світиться янголом. Мені здається, вона права. Як буває права жінка, яка керується не глуздом, а правічним голосом підсвідомого. Яку ведуть маяки. Далекі зорі.

От тільки дайте знати, що я відпущу її в безпечні руки. Будь ласка. Це дуже важливо.

Розділ 10
Макс сидить за столом навпроти мене. Між нами камера на невеликому штативі, націлена в його засмагле обличчя. Двері балкону привідкриті і по ногах тягне зимою. Проникаючи крізь в’язані шкарпетки на них та ледь тліюче тепло батарей, холод забирається під саму шкіру. Час від часу встаю і налягаю на батареї руками. Всотую схололу гарячковість пофарбованого в брудно-біле металу.

Я справжній шмат айсбергу з крайньої півночі. В голові свіжо та чисто.

Як для цих чудернацько-химерних днів середини листопаду 12-го року.

Моя задавнена хвороба надавати певним відрізкам часу якоїсь сакральної знаковості.

Згадую початок цієї осені. Скільки вічностей тому це було? «Забули дихати» (с).

Макс спокійний. Справжній філософ. Без запилюжених фоліантів в сумці на плечі та високопарних міркувань про відносне. Зазвичай. З нотками ледь вловимої зверхності в погляді та майже невидимим, але таким відчутним світлом якогось таємного знання, яке струменить з його розхристаного нутра. Не курить. Дивиться то на мене, то в стелю, то в камеру. Перебирає в руках намисто із біло-жовтавих бусинок. Те тріщить в його руках і мені видається, що ми десь в самому серці Гімалаїв. Вище високого. Хочеться зафіксувати кожну секунду цієї реальності. Розкласти її на мініатюрні пазли, складаючи згодом які, відчуватимеш як сверблять в нетерплячці кінчики твоїх пальців. Лоскотно і трепетно. В передчутті потенційної об’ємності посталої панорами…

- Ти готовий? – Його очі зараз більші звичного і це лякає. Декількатижнева щетина, яка повільно перетворюється в бороду, робить Макса далеким. Місцями чужим і вкрай незрозумілим. Затертою іконою з модних хіпстерських картинок та напівлегендарних розповідей про диво-музикантів з європейської глибинки. Мені видається, що це образ і подоба святих…

- Завжди готовий. Моє діло сьогодні маленьке… - Я дістаю з потойбіччя, яке знаходиться в шафі, стару червону байкову сорочку і одягаю її поверх потріпаної роками футболки «ramones». В такій сорочці батько ходив ще в 90-их. В чорно-білій, щоправда. Просяклій запахом дешевого одеколону «красная москва», який не вбивало навіть прання. Яким би він не ставав пізніше, мій життєвими обставинами а не природою обраний батько, я запам’ятаю його саме таким. – Так буде краще. Справа відповідальна, курва її туди.

- Розумієш, мен… Це має бути такий собі заповіт. На майбутнє. На всяк випадок. Ну знаєш… Раптом мене завтра до смерті затрахає якась хтива інструкторша з тренажерки, чи балкон десь в старому місті впаде на голову. А так, я хочу щоб мене почули. Відкрили, увімкнули і зрозуміли, чим я жив, для кого чи чого, що любив, з чим боровся. Таке. Який чай любив, приміром… Я само собою особливо не готувався, сценаріїв не писав. Тому… як піде так і піде. Головне, зробити це чорне діло. Хай лежить собі, на всяк випадок.

- І все таки – це не могло почекати? – Я думаю зараз про Іру і її маленькі вушка, які так люблю обсипати поцілунками. Від яких вона червоніє і вкривається гусячою шкірою на руках. Думаю… Думаю, що став надто ніжним в останні тижні. Думаю, що думки можуть завести мене надто далеко, якщо довірити їм себе теперішнього. Такого розбурханого і два місяці нестриженого.

- Почекати? Боюся, що з такими темпами життя я… ще дивись… і дочекаюся. – Намисто в руках Макса затріщало гучніше. Усміхається. Нервово якось. – Маленька пауза і починаємо…

Десь дуже далеко, з самих глибин квартири, можливо з кухні, чи від нових сусідів збоку, долітає голос Тома Йорка. Дуже… дуже тихо, але так пронизливо і тонко, що кожним нервом відчуваєш переливи звуків гітари і голосу схибленого британця. Впізнаєш.

No Surprises. Ти в темі.

Від себе не втечеш. Як би швидко ти не бігав і не лишав у минулому тих, хто те минуле творив. Переживаєш цей момент зі мною? Спробуй почути себе. Того, якого закопав живцем у в’язку глину боязні. Спробуй відкрити двері у світ, похований під плінтусом твоєї чергової планки. Твоєї чергової вершини, досягнувши якої, хочеш єдиного – відпустити себе остаточно і у вільному падінні відчути висоту здобутого. Все… Тиша. На старті.

Макс починає говорити… Погляд зосереджений. Дивиться прямо в камеру. Намагаюся зникнути. Розчинитися в стінах, словах і музиці звідкись… з самої музики.

- … ви коли-небудь йшли на дно своєї ванни під Radiohead? Коли ви вимикаєте себе, думки, щоденні інстинкти, цей злоїбучий потяг до змін і якогось ефемерного кращого?.. Вимикаєте всіх тих, кого трахаєте і хто трахає вас. Плавно опускаєтесь під воду. Поки вистачає дихання і свідомості; слухаючи звуки подихаючого світу. Ззовні. Вода в трубах, дитячі крики з-за стіни, меткі удари краплин води, пекельне буркотіння каналізації… так, наче хтось змив чергову партію опущених на днища своїх унітазів душ і ті… з голосінням та диким ревом полетіли бозна в яке пекло. Чи не в тих відзвуках і все наше життя, помережане стінами і потоками екскрементів, крізь які продирається голос Тома? Голос життя. Чуєте? Під водою він звучить по-особливому. Він РОЗЛІТАЄТЬСЯ. Ці брудні гітари, ця флегма, ці соло для таких моральних дегенератів як ми з вами. Чим не наше життя? З його театрально зіграними буднями і шикарно інсценізованими святами… Том, вибач мене, недалекого. Ми живемо в такій периферії, про яку ти міг чути хіба від Анджеліни Джолі на якійсь званій вечері в центрі Лондона. І це не Африка, чоловіче. Це просто ще один край світу. І над всім тим звучить твій голос. Як голос життя. І мене вже не цікавить, що писали в 2011-му про The King of Limbs. Справді… Я почув все що мав. Мен мені в свідки. Lucky.

Макс прикриває рукою очі. Мені моторошно від його серйозності. Від цих перших прогірклих нот в голосі. Від води у цій ванній. Схололій. Як після омивання покійника.

Макс чухає заросле підборіддя, збирається з думками і продовжує. Усміхається мимоволі…

- Кожен з нас був ніким. До пори до часу. Всі ми через це проходимо. От ти став кимось тільки коли зустрів Іру. І можеш не перечити мені. Очі наші говорять більше за наші пиздливі роти, мен. Повноцінність ріже очі обивателя, звична ж половинчастість така звична. Пробач мамо за матюки, але певен… ти вже давно підозрюєш, що я далеко не віфлеємське дитя. You, you… Я от добре пам’ятаю, коли мене визнали. Це було десь на курсі першому. Якось я проводив до гуртожитку знайому. Точно не скажу, як вся та двіжуха почалась, але перед нами виросла парочка лобуряк. Почали лізти до баришні, шарпати її руками. З мене почали стібатися і всяке таке... Було стрьомно, але в свинячий послід обличчям падати не хотілося. І чи то я смак мав, чи то космос в той вечір був за мене, але лобуряки за якихось пару секунд опинилися із зойками на землі, а ми швидко зникли з поля бою. То був перший мій подвиг такого роду. Чесно. До того пиздили в основному мене. Маленька була задоволена. Попри мої руки, які не переставали трястися з переляку. І то нічого, що лобуряки ледь на ногах трималися. Дівчинка тоді поцілувала мене в губи перед общагою і пішла. Видно, була ще тою щебетухою, з уявою. Вранці я йшов факультетом і ловив на собі абсолютно незвичні погляди старших студіків. Як у кіно, мен. Земля пішла з-під ніг. Але я втримався. Далі почалося… І я мав смак, і до мене мали смак, і космос приходив на допомогу.

- А цілісність?.. Хочеш сказати, що ти перестав бути половинчастим, бо на якийсь час став для купки студентів супергероєм? – Я - це просто голос. Я - це стіна навпроти. Я - камера. Я - Макс.

- Цілісність була. Була, мен. Цілісність звали Альоною. Тобі б вона сподобалась, але такою, якою вона була коли була зі мною. Перші місяці. А не тією шматою, якою стала пізніше. Чорнява, розумна, милість цього світу і просто найніжніші руки, які коли-небудь мене торкалися. З нею я був суперменом. Так, мені завжди хотілося для неї кращого, повір. Але як часто буває у таких ситуаціях, в якийсь момент ти сам готовий відпустити своє щастя, аби тільки не бачити як воно тупо здихає в клітці твоїх неспроможностей. Альона. Їй хотілося уваги. Більше ніж будь-чого. В день, коли я перестав говорити їй яка вона хороша і розумна, між нами пробіг той холодок, який пробігає коли на ранок часом не можеш впетрати, хто поруч з тобою і що ти тут робиш взагалі… Це так тупо і до усирачки банально, але коли я побачив її в якийсь день у обіймах голомозого качка, (про типаж йому подібних вона завжди говорила як про якийсь там секс-символ), я все зрозумів. Ні, я не жалкував. Ми гарно цілувалися. В нас був хороший секс і пару змістовних сніданків в ліжку. Одна з моїх тодішніх подруг теж говорила, що я виглядаю цілісним. Повноцінним. З нею. Хоча, я навіть не пам’ятаю, які в неї очі… Зелені, чи можливо карі. Не знаю, з ким вона зараз спить, з футболістом «волині» чи з якимось черговим харизматичним фронтменом, але я пам’ятаю її останні слова… «Макс, визнай, я заслуговую на краще, а ти на щось тобі ближче. Не ображайся тільки». Пам’ятаю. Якщо вона побачить десь це відео, можливо згадає, що я був колись такий. Читав їй Бодлера ночами і малював з натури, а вона називала мене останнім романтиком українського заходу. А не згадає, то я і не подивуюся цій шльондрі. Космос такого не пробачає. Скільки б ти не був впевнений у своїй правоті. Зафіксуй це в своїй милій голівці, Альонка, перш ніж присядеш на вуха якомусь черговому мудаку із своєю ангельською добротою і типу небанальними відчуттями. Я був першим і останнім, хто міг тебе сприймати без мішури і твоєї показухи. Знай це.

Чомусь під останні слова Макса, викинуті в холодне повітря кімнати ледь не криком, повертаюся в останні роки навчання в школі. Я відвідував драмгурток. Грали любе-рябе. Від класики до ледь не порнографії. Про останнє можливо я і перебільшую, але згадуючи роль сутенера у одній з вистав, сонм дівчаток біля себе, кохану, яку звали Віолетта, наркотики і власну смерть на руках у цієї Віолетти, досі не можу зрозуміти, де в цей момент була школа, батьки і Господь Бог?)) Я не моралізаторствую. Ні, в жодному разі. Це радше подив. Це радше проекція на майбутнє і моїх потенційних дітей, які, в теорії, в році так 2033-му, можуть зіграти в школі кінченого наркомана чи Ярослава Мазурка за пару годин до самогубства. Втім, мої театральні експерименти на тому завершились. Хоча грати я не перестав. Для тих, хто більше потребував вистав ніж мене справжнього.

- З того часу я перестав особливо довіряти людям. Про пресу і ТБ взагалі мовчу. Про глянець і всі ці шоу для імбецилів. Так, так… Хочете подивитися як наше бідоття спостерігає за цими типу зірками, за їх копирсанням у власних фекаліях? Хочете подивитися як людей вчать злісно заздрити? Поспостерігайте за ними. Якщо вважаєте себе іншими. Як вони, вечорами, немічні і втомлені, після робочих днів, ринків і заводів, уроків і пар, побачень і вимушених офісних трахів приростають до своїх екранів і живуть чужими життями. Це просто геніально! Хіба можна уявити кращий спосіб втечі, абстрагування? Хіба можна уявити кращий засіб стирання відмінностей між нашими обличчями? Так, ми маємо різний колір волосся і різну кількість родимок на правій половині обличчя, але нас єднає заздрість. Маємо кому заздрити – маємо сенс жити. Більше того, ми платимо за це. Підписуємося, оновлюємо гаджети і обговорюємо всю цю хуйню на обідніх перервах та в скайпі в робочий час. Мамо, пробач, але твої серіали – це йобаний стид. Це клоака нашої периферії. Хіба могла ти відкрити для себе Тома Йорка? Street Spirit. Ніколи. І не тому, що ти з іншого покоління. Ні. Після всього цього, мамо, чому ти дивуєшся, що ми стали не такими, якими ви хотіли нас бачити?.. Та ми робили тупо все, щоб не бути такими як ви. Все. На зло. Я повторюю тисячі раз до мене сказане, але я мушу про це сказати. Хоча б комусь.

В кімнаті стає зовсім прохолодно. Небо сіро-металеве і з’являється відчуття наближення снігу. В наших стінах пахне горами. Сьогодні ми десь в самих мізках Тибету. Звичайні люди. Жителі помірних широт з помірно-теплими серцями та вічно непогашеними кредитками.

- Знаєш, я ще готовий повірити якійсь зірці з екрану. Віриш, торкання до музики чи якогось мистецтва навіть тварин робить більш людяними. Так. Але коли мене просять повірити в чергового вождя чи партію, ловіть мій шлунок, а то я випадково обригаю вас з ніг до голови… Вашими програмами, лозунгами та обіцянками. Коли мене просять повірити в те, що політика це благо, мене вщент розбивають конвульсії. В мене припадки істеричного сміху і не приведи господи, щоб перед тим я випив молока. Thinking About You. Я не виключаю, що десь там, на крайній півночі та в напрямку Атлантики все по-іншому. Але тут… Тут Альонки, мамині серіали та з кожним роком все менше снігу. Тут, мен, кінець світу, від якого ти страхуєшся персональним кінцем за якісь там пару сот баксів. Хіба ні? Том би зацінив. Karma Police.

- Тут в кінотеатрах показують екранки… - Неочікувано кидаю я.

- Тим паче. Все норм? Я говорю по темі, вичерпно? – Макс ріднішає.

- Думаю, краще про себе і не розкажеш. Головне, зметикуй до кінця, що заповідати будеш. Це ж для якихось нащадків, навіть якщо вони наші ровесники.

- Не хорони мене завідомо. Я подумав, що не проти ще один раз дати Альонці під хвіст.

Сміємося. Є щось у цих хвилинах такого, що ні в які словесні схеми не впишеш. Не проспіваєш жодними хітами і не намалюєш на жодному полотні. Цього не вловить ні об’єктив, ні телескоп. Ні руки скульптора, ні руки хірурга. Коли ти, ні більше ні менше – відчуваєш себе на своєму місці. Коли ти відчуваєш на мапі свого життя крапку власного старту та крапку фінішу. Коли тримаєш цю священну приреченість на розкритих долонях, затамувавши подих і надувши щоки. Коли почуваєш себе богом. Коли Том звучить, а небо грізно мовчить. Перед бурею. Перед карнавалом життя... ще мить, маленька мить, повітря не вистачить, ти відкриєш рот, із сміхом випустиш з себе повітря і ця фантасмагорія скінчиться. Щоб початися знову. З криком, який сповістить тобі про нову крапку. Нову мапу. Новий світ.

- Були різні часи. Студентські роки навчили мене виживати. Я то худнув, то повертав колишню вагу. Грошей завжди було мало. Мабуть, ніколи не забуду вагони з цементом в районі Стрілецької. Ще та лажа була. Таке не викреслиш з себе. Весь в пилюзі… в роті, в носі цемент… Тіло тріщить, нерви ламаються. Клянеш всіх і все, себе в тому числі. Обіцяєш помститися всім, хто довів тебе такого розумного до такого краю. Але гордість не дозволяє просити в батьків грошей на тусовки. На книжки. На новий плеєр. Нізащо. Приходиш вечорами додому, падаєш замертво на ліжко, вранці ледь ставиш себе нещасного на ноги. Але… але, мен – то була особлива втома! Якась приємна чи що. Точно знаю, що вже за роки, в цих всіх мережевих заробітках та оргтехніці після робочого дня я почував себе виїбаним та висушеним. І тоді згадувалися мішки з цементом і міцний сон після цього, а не квадратна від моніторів голова. З позицій днів це пиздець як довершено виглядає!.. Як ціла гілка деградації людства. І ми… як частина історії, яка твориться на очах.

Макс замовкає, а я згадую як в студентські часи порадив одному обридливому знайомому нехитрий заробіток – складати вдома ручки. Сам я про це чув поскільки-оскільки. Той послухав. Замовив партію ручок, заплатив півтори сотні за посилку, склав їх оперативно, надіслав за якоюсь адресою, ще раз заплативши за посилку і почав чекати на зарплатню. Досі чекає. З того часу я багато кому казав, що за порадами до мене краще не звертатися. Щось із нового послухати – без проблем. Поділитися десятком нових фільмів теж можу. Прихистити на ніч – саме небо за. Але поради… Ні. Тільки без цього.

- … якось природнім чином всі розбіглися. Поруч лишилися тільки ті, хто міг приймати тебе не тільки як чудака, який без напрягу може прокормити себе, живе безтурботно, має достойних баб за спиною. Ті, хто міг приймати тебе у найгірших проявах твого я - в твоєму абсолютному ранковому аутизмі; полудневих педантичних зайобах; вечірній вульгарщині без країв та меж дозволеного. Зрештою, в якийсь момент я почав виходити з дому тільки по справах. Серйозних справах. Все решта вирішувалося в рамках квартири. В рамках комп’ютера, телефона і стін мого нужника. Всі зайві контакти були стерті. Старі, напівживі чи напівмертві знайомі-друзі, пустопорожні розмови при зустрічах. Якщо я і виходив гуляти, то тільки в нічний, заспаний Луцьк. І тільки в колі тих, хто розумів тебе з напівпогляду, я міг лягти на підлогу, закурити, сказати декілька не найрозумніших слів і заспокоїтися. Забути про те, що десь комусь щось постійно потрібно доводити. Пнутися із шкури. Рватися вгору. Том би цього не зацінив. Все справжнє робиться на відвертому похуї.
1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 ... 18 2010-07-19 18:44 Читать похожую статью
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • © Помощь студентам
    Образовательные документы для студентов.