.RU

Гавриш Марія Григорівна, 1931 року народження - Жито – від слова «життя»


Гавриш Марія Григорівна, 1931 року народження

:

– В роки голодомору я була ще дуже малесенька і тому нічого не пам'ятаю. Але багато чула по ті страшні часи від своєї бабусі Горбулі Марії Семенівни та свекрухи Гавриш Олени Охтисівни.

Знаю, що живою залишилася завдячуючи бабусі, бо ця «куркулька» діставала для мене кусєнь хліба. Матері майже не знаю, бо вона тижнями, а то й місяцями відробляла трудодні в колгоспі ім. Карла Лібкнехта.

Що було під час голодомору, усвідомила лише тоді, коли мені було 16 років, а саме в 1947 році – в післявоєнні голодні роки. Отоді й мені прийшлося рискати полями, шукаючи зерно, за яке охоронці неодноразово били батогами. А «куштувала» батога частенько, бо ж їсти хотілося. Якщо назбирувала багатенько, то його відбирали, залишаючи тільки жменьку. Саме в ті часи в старших виривалося з вуст: «А в 33-у було ще гірше». І починалися розповіді про тих, хто помер від голоду, та тих, кому чудом вдалося залишитися живим. Одна сусідка навіть зізналася, що принесла в жертву своїх саймолодших дітей (з'їли гуртом), щоб вижили інші.

А баба Півниха, що жила на нинішній «богатирівщині», розповідала, що вся її родина залягла, бо не було сил рухатися. Діти ледь-ледь тепліли. Чоловік віддав душу Богові. Вона ж уже не могла нічим зарадити, бо теж була «живим трупом». До хати зайшли збирачі трупів. Вони забрали чоловіка. Діти ще дихали. Потім підійшли до неї. «Ще жива, – сказав один, доторкнувшись до руки, – але невдовзі помре. Давай заберемо і її, щоб не повертатися». Так і зробили. Поклали ще живу жінку на підводу, де вона лежала на пухлих трупах земляків. Закрила очі, бо серце ледь не розірвалося від болю. Потім втратила свідомість. Коли опритомніла, побачила, що знаходиться в якомусь ярку, де, звичайно, була не одна. Холодні трупи, що були довкола, наводили жах. Майже у кожного були відкриті очі, в яких відображувалися величезні сум і страждання. Швиденько, як тільки могла, поповзла вона подалі від цього місця. Та була слабка і знову втратила свідомість. Не знає, скільки діб так вона пробула в полі. Отямившись же, почала шукати зелененьку травичку, яка й придала сил. Знайшла горох, що його загубила, якась «щаслива» пташка. Далі на очі потрапило соняшникове поле, де вона підживилася гірким цвілим насінням. Добиралася до села повзком майже два тижні. Ховалася, щоб знову не забрали. Дома, на щастя, застала дітей ще живими. Підгодувала їх здобутими «трофеями». Та згодом наймолодшенька все ж померла. Як не жахливо було, але від голоду довелося з'їсти власну дитину.

Коли ж біда минулася, то не один раз докоряла Степанові, який забрав її разом з чоловіком. Але потім, подумавши, навіть дякувала, бо зелена травичка не дала їй померти, та й дітей підтримали цвілі зернятка з соняшникового поля.

Жмайлова Марія Опанасівна, 1927 року народження:



– Тяжкі то були часи, мені було всього 9 років. Нас у батьків було четверо.

Батьки пішли працювати в колгосп, бо віддали туди коня, бричку, бункер, сівалку.

А ми, діти, сиділи в хаті закриті, доки батьки були на роботі.

Їли все, що знаходили. Пам'ятаю, як тато привіз додому січку і витрусив з неї 2 відра зерна. Ми з братом потовкли його в ступі, прийшла мама і дотовкла туди ще листя лободи, курай і напекла оладків.

В ті тяжкі часи ніхто нікому практично не допомагав, кожен виживав, як міг. Тим, хто робив у колгоспі, було дещо легше, бо в них не відбирали харчі. В тих же, хто не погоджувався йти до колгоспу, забирали все. Люди ховали пожитки в найрізноманітніших місцях, але, як правило, їх все одно знаходили. І відбирали. Підживитися ж, вкрасти щось з поля також було марною справою, та й карали суворо. За 5 колосків могли відправити до Сибіру на 5 років.

Ще ми підкопували гнилу картоплю, мили її. Вона слугувала нам за крохмал. Товкли з борошном і смажили оладки. Вони були дуже вонючі, але ми їх їли, бо були голодні.

Багато людей тоді померло. Вмирали всі: і старі, і малі, а особливо сироти, про яких нікому було подбати. Хоронили ж померлих групами в одній могилі, і не в трунах, а замотували в ряднину.

Не дай, Боже, щоб таке ще колись повторилося.

За матеріалами музею Хутірської СЗОШ



Петриківські вісті.– 2005.– № 47.– 2 груд. – С. 2.



Покровський район ???



Пам'ять не прощає…



Долі людські



Ні, не за бажанням, а мимоволі часто згадую ті страшні роки. Як мало ми думали, як погано розуміли, як сліпо вірили! Горе і сльози мого покоління викликані насильницькою смертю мільйонів, бездумною експропріацією приватної власності.

Під натиском пропагандистської машини ми вірили, що можна і треба побудувати в державі ідеальне царство, в якому пануватимуть лише правда, справедливість і добро. Однак, нікому не стерти з пам’яті страхіття й варварство трьох голодоморів, про які ще донедавна навіть згадувати було небезпечно, заборонено.

За свій вік я пережила три голоди – 1921-го, 1932–33-го, 1946–47-го років. Пережила разом з народом України, багатої чорноземом, врожаями. З тих пір запеклося в душі болями – у мізку дитячому, потім юної дівчини і в свідомості дорослої людини.

Я – дочка селянина. Всі мої предки – селяни. Всі пережиті роки моїм поколінням – це біль і гнів. За що? Пам'ять не прощає… І даремно дехто з колишніх замовчує цю велетенську трагедію нашого народу, робить вигляд, що нічого такого й не було в історії комуністичної імперії. А варто було б пам’ятати ті страхіття з тим, щоб вони ніколи не повторились.

«Земля – селянам!» Такий лозунг кинула робітничо-селянська влада. Про те, як цей лозунг втілювався в життя і піде мова нижче.

Не минуло й три роки, як почався хрестовий похід проти власного народу. Мені було всього три роки, та я добре пам'ятаю (і мама розповідала), як кожного ранку я прохала їсти і дуже плакала. Неподалік від нашої садиби (на Глиняній), у приміщенні тодішньої початкової школи, для дітей варили кашу і щодня видавали по мисочці.

Під час масового голоду в 1921 році голодуючі, слід сказати, одержували відчутну допомогу, Працював громадський комітет. У газеті «Правда» щодня публікувалися повідомлення під рубрикою «Допомога голодуючим». Надходили грошові пожертвування із-за кордону. Можуть запитати, чи було щось подібне у 1933-му? Ні. В газетах – вихваляння, повідомлення про успіхи й чергові перемоги, про активність колгоспників. (Див. ж. «Собеседник», № 40 за 1987 рік). Однак про це потім.

У селах Покровщини в 1921-му люди масово вмивали з голоду. До всього людей косила ще й чума. У самому Покровському було дуже багато безземельних і малоземельних селянських господарств. Мій дід Зіновій Шаховський жив також на Глиняній. Сім'я у нього була велика – більше десятка чоловік. Землі було обмаль і прогодувати їх було важко. І все ж він дав моєму батькові шмат землі, старого ще й сліпого коня, дерев'яного, плуга і поганеньку бричку. Селянське життя складалося тоді таким чином, що всім працездатним доводилося працювати на чужому полі – у поміщика Смірнова. Збирали хліб за десятий сніп, одержували гроші. Натурою платили їм за збирання кукурудзи, соняшнику, картоплі.

Невдовзі Покровська управа оголосила: хто бажає одержати землю без будь-якого викупу, згідно декрету, може їхати на гуляючі степи, там одержить наділи.

У 1923 році ми залишили своє дворище. Разом а нами поїхали сім'ї Балагурів, Марченків, Чумаків, Зиміних, Стрельнакової, Руменків та інших. Їхали довго. Потім підводи зупинилися біля двох цегляних будинків. Поруч з ними – розкішні фруктові садки, які свідчили, що господарі Тетянін і вдова Кравченко живуть тут давно. Довкола цих будинків розлягався пустир. Один чоловік, мабуть, землемір з районної управи, почав сажнем відміряти нам землю під нові дворища , і забивав кілочки.

…З чого починали? Треба було десь жити. У кожному дворі копали землянки. Всім було важко, голодно, незатишно, надто ж – дітям. Землю поділили. Нам дісталося 3,5 десятини. У новоявлені двори завозили глину, полову – треба ж було закласти хоч якісь хатини. Робили цеглу (саман), кожний сам для себе, своїми руками. У нашу глинобитну хатину батько власноручно зробив стіл, ослони, мисник, з мамою виклали піч, плиту.

Люди продовжували селитися на нових місцях, тягнулися до землі. Так і виникло на пустирі село, яке назвали Новоукраїнкою. З одного боку були Стара й Нова Данилівки, з іншого – Андріївна, далі – Єгорівка. Мій дід і ще чимало покровчан також переїхали на нове місце – за 5–6 кілометрів від нашого поселення. Спочатку їхнє село називалося Раковське, тепер воно – Зелене й відноситься до Новомиколаївського району сусідньої Запорізької області.

Отже, землю одержали, але одноосібно обробляти її було важко. Не всі мали тяглову силу, потрібний сільгоспінвентар. Отож, сусід з сусідом стягалися і спільно працювали: орали, сіяли, обробляли, збирали, молотили... Трудилися, що називається, від зорі до зорі, але ж на своїй землі.

Одержавши перший, потім другий, врожаї, батько придбав ще одного коня, косарку-самокидку, плуг, віялку, віз. Так само поповнювали свою матеріальну базу всі господарі. Селяни розводили худобу, птицю. Пам’ятаю, кожен господар мав чималі запаси зерна: вистачало собі, худобі, державі і, звичайно ж, для продажу на ринку. Невдовзі почали плодоносити посаджені новими господарями садки. Дід подарував нам телицю, з якої вийшла хороша дійна корова.

Потім настала осінь 1929-го року, почалася славнозвісна колективізація. Наїхало в село різних уповноважених. Шастали з хати в хату, скликали на сходки. Люди чинили опір. Їх залякували – або колгосп, або Сибір! Люди вагалися. Колективізація йшла повільно, мляво… Хто ж перешкоджав? Зрозуміло хто – куркуль…

5 січня 1930 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про заходи щодо куркульства». Було розіслано спеціальні рознарядки по розкуркуленню. І почалося…

Я бачила, як по-варварськи це робилося. Як конфіскували майно у так званих куркулів. Кажу: «так званих», бо тих, кого можна було б вважати куркулями, у нас взагалі не було.

Сім’ї Тетяніних, Кравченок, більше десятка працьовитих господарів з Данилівни разом з стариками й дітворою силоміць виштовхали з дворів, посадили на підводи й повезли десь на станцію…

Якось зайшла я до подружки Шури Руменко. У дворі – якісь чужі, незнайомі чоловіки. Я хотіла зайти в хату, але мене зупинили і сказали:

– Іди, дівчинко, додому. Руменків немає, їх вночі вивезли.

Тоді я перейшла через межу до Стрельникових.

Виявилось, і їх вивезли. Вдова Стрельникова мала шестеро дітей, до цього жила в маленькій хатині біля старої пошти в Покровському. На нові землі виїхала з надією вижити, якось дітей на ноги поставити, і ось так над нею поглумилися.

Це мабуть, була чи не найбільша наруга над селянством за всю історію людської цивілізації. Навіть за часів жорстокого Середньовіччя не творили чогось подібного правителі-деспоти, розуміючи, що селянин їхній годувальник. Який же резон глумитися над ним?

Селяни України були залякані, їх змушували коритися сталінській владі, їх переконували, що в колгоспі вони житимуть заможно, щасливо. Під цією маркою з дворів забирали коней, інвентар, геть усе! Пам'ятаю, батько й мати, поки їх грабували, сиділи, як німі, приголомшені цим кошмарним дійством. Деякі жінки голосили, ніби за покійником. Всім було до болю шкода і землі, яку їм «подарувала» нова влада, і всього, за що якихось п’ять років надбали в своє господарство.

Селянин розумів, якщо він сидить на своїй землі, збирає і їсть свій хліб, годує свою сім'ю, ні до кого не йде з поклоном, значить, він живе достойно, він – горда, незалежна людина. Справжній хлібороб. Така вже психологія цієї категорії людей. А відібрати у нього землю – все одно, що відрубати крила у птаха.

Отже, навесні 30-го року вже сіяли на усуспіль­неній, землі. Спочатку в наш колгосп об'єднали села Новоукраїнку, Стару й Нову Данилівки. Колгосп назвали «Політвідділ». Через два роки до нього приєднали села Павличани, Бурчани, Радість, і колгосп назвали: «Друга п'ятирічка».

Так сталося, що на перших зборах не було кого обрати головою колгоспу. Всі відмовлялися, бо були людьми або зовсім неписьменними, або ж малописьменними. Спочатку прислали з району якогось діяча, який трохи покерував, а потім десь зник. Думали-гадали, сперечалися і вирішили обрати головою мого батька.

Не пам’ятаю, чи давали нам що-небудь в колгоспу в 1930-му році. Наступного, 31-го, видали по 300 грамів зерна на трудодень і по 20 копійок грошей. Мої батьки одержали близько трьох центнерів (одноосібниками ж вони збирали по 35–40 центнерів).

1932 рік. Хлібне поле дало нормальний урожай. Виконали державний план. Накинули додатковий, і цей виконали. Засипали зерно в насіннєвий та страховий фонди. Колгоспникам оголосили рішення правління – видати по кілограму зерна на трудодень.

Даремно раділи. Приїхав начальник політвідділу, з ним якісь чини з області: «Нікакіх по кілограму!» – відмінили рішення правління й веліли видати аж по... 100 грамів на трудодень. Мої батьки одержали менше центнера.

Якось наш батько прийшов додому дуже схвильований, навіть – сльози на очах. Сказав мамі, що приїхали з району, тобто, з

Покровського

, забрали під мітлу насіннєвий і страховий фонди, а його обізвали саботажником.

Пізньої осені прокотилася по селах жорстока хвиля обшуків. Уповноважені, міліція ходили по хатах, нишпорили по всіх усюдах – забирали все до останньої зернини. А що у нас було? У сумочках і мішечках – квасоля, горох, качани кукурудзи. Ніхто навіть уваги не звертав на те, що жінки плакали і прохали: «Та хоч це залиште дітям». Вдома вже нічого ні в кого не було: все поїли.

З початком 33-го вже в кожну оселю зійшов голод. Люди їли ракушки, їжаків, навіть жаб. На. скотомогильнику забивали хворих коней. Ми всі бігали туди з відрами. Дорослі здирали шкіру, а шматки м'яса ми складали у відра, вдома підсмажували і їли. У цьому був наш порятунок. Навесні «паслися», тобто, їли траву, а лободу варили... По селах стояла мертва тиша. Собаки не гавкали, коти не нявкали, бо їх також побили й поїли. Їли всіляку гидоту. Всі були доведені до тваринного стану. Люди пухли й помирали десятками й сотнями...

Якось мама сказала, що померла вся сім'я Сердюків. Я побігла до їхньої хати і побачила там страшну картину. Під хатою лежала моя подруга з мамою. Вони вже не могли підняти голови, руки в них тремтіли, шкіра на ногах потріскалася, голоси були невиразні, ледве чутні. З-поміж набряклих щілинок очей рясно котилися сльози на пухлі щоки. Вони помирали смертю мучеників. До двору заїхала підвода. З хати почали виносити мертвих: діда, бабу, батька, двох хлопців. Всіх, як ті дрова, клали на підводу. Міліціонер підійшов до Галі і матері, подивився і сказав: «Ну й ці вже готові, давайте і їх туди, на купу». Повезли всіх, закопали в землю...

Якось біля нашого двору зупинилася підвода з трупами. Хотіли забрати мою мертву сестру. Мама не дала. У дворі сусіди збивали ящик, що й приблизно не нагадував труну. Сестричку поклали в той ящик і возиком повезли в посадку ховати. Вірі було 9 років. Померла 5 квітня 1933 року.

Смерть стала буденним явищем. Вона втратила, сказати б, несподівану трагічність. І не була вона вже ні бідою, ні нещастям. Люди сприймали її як порятунок від нестерпних страждань. Голод убивав людину фізично. Він ламав її морально. Людина понад усе хотіла їсти або вмерти. До всього іншого була байдужа.

На початку 33-го відбувся об'єднаний пленум ЦК і ЦВК ВКП(б). На ньому виступив Сталін, який зокрема, сказав, що матеріальне становище робітників і селян з року в рік неухильно поліпшується. У цьому можуть сумніватися хіба що закляті во­роги радянської влади...

А перший секретар Ленінградського обкому ВКП(б) Кіров 12 березня 1933-го на активі заявив: «Ми покінчили назавжди й безповоротно з убогістю на селі, з постійною загрозою голоду, який при цареві й поміщиках висів над десятками мільйонів селян».

...Може, де й покінчили, та Україна вимирала цілими селами...

Навесні до нас заходили, як тіні, жінки з Полтавщини. Казали, що діти їхні повмирали, а деякі своїх дітей повбивали й поїли... Згорблені, висушені, почорнілі. Ми їх навіть боялися. Батьки наказували нам зачинятися в хатах. Що вони могли знайти в наших селах? Нічого! Тут вони, бідолашні, й повмирали.

Наші люди пухли 1 вмирали, та все ж до людоїдства не доходило. Такого я не знала.

...Називають цифри: 7–8 мільйонів чи й більше замучених голодом. Це тільки на Україні. Та яка б не була цифра, помирали ж не одноосібники, а колгоспники, яким обіцяли заможне й щасливе життя. У нашій сільраді, казав мені батько вели облік померлих, та коли про це дізналося високе начальство, приїхали, забрали той список і попередили: ніякого обліку. Неважко здогадатися, чому заборонили. Щоб втаїти злодійський експеримент від наступних поколінь.

Йшла над полями весна 33-го, а сіяти не була чим. Представники з району та з області «втішили»: дамо насіння в позику. Хто виходитиме на роботу, одержуватиме обід. Повільно, дуже повільно опухлими ногами виходили живі у поле. Ішли за ними й ми, підлітки. Давали затірку або просто кандьор, пусту баланду. Їжу давали лише тим, хто міг робити. Хто вже не міг рухатися, помирали вдома.

Рік 1946-й був неврожайним. Отже, причина післявоєнного голоду була, як кажуть, об'єктивною, хоча й це було своєрідним продовженням попереднього голодомору. За іншої системи господарювання біди можна було б уникнути. Як можна було вижити, коли в хаті було всього двоє чи троє відер дрібної картоплі. Про хліб і мови не було. Знову йшли в хід ракушки, лопуцьки, їжаки...

Прокотилася страхітлива війна, довкола пустка, розорення, руїни. Цвіт чоловіцтва поліг на фронтах. Ті що повернулися, були поранені, скалічені, хоч знаходилися й такі, які пороху й не нюхали. Тож увесь тягар колгоспної праці впав на вкрай вимучені війною жіночі плечі. Жіночими руками і сіялося, і косилося, і колотилося, і віялось... Орали коровами, а боронували, як у кам'яному віці: впрягались у шлейки замість коней і тягли борони по ріллі.

Моя сестра Варя працювала в колгоспі «Червоний прапор», під Дібрівським лісом. Було їй всього 23 роки. Прийде, було, додому голодна, вимучена, ноги й руки тремтять, бо ж цілий день тягала ту злощасну борону. Я отримувала вчительський пайок по картці: борошно, крупи. Картоплю почистимо, а лушпиння не викидаємо – поваримо, потовчемо, додамо борошна і печемо ліпеники – вік би їх не то їсти, а й не бачити...

Новий урожай 46-го року навіть насіння не повернув колгоспові. Єдина, мізерна, надія в кожного була на домашні огороди...

Страх бере, коли згадуєш страждання, що випали на долю мого покоління. Голодні роки, про які я розповіла, були мирними, але то було не що інше, як війна проти власного народу. Звичайно, буде великою помилкою вважати, що в нашій країні не було нічого хорошого. Правда ж у тому, що все хороше далося нам надто дорогою ціною.

Н. Головко



Радянське слово.– 1996.– 8 лютого.– С. 2.


2010-07-19 18:44 Читать похожую статью
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • © Помощь студентам
    Образовательные документы для студентов.