.RU

Проект "Наш Харків" отримав текст від видавництва часопису Березіль церез посередництво Оксани Соловей та Мар" - старонка 3

конка

— один вагон, запряже­ний двома кіньми сумного вигляду, ніби позичених із російського популярного романсу про «пару гнедых...., тощих, голодных и грустных на вид». Конка іноді трохи випереджала піших. Але скільки людей поспішали в тогочасному Харкові? В кінці маршруту коней перепрягали спе­реду на задню сторону, бо тепер вона ставала передньою. Поза цен­тром був уже трамвай — чотири лінії. Це була бельгійська концесія, і, відповідно до старого договору з власниками конки, трамвай міг про­хо­дити тільки на умовленій відстані від конки, щоб їй не перешко­джати, переманюючи пасажирів. З дитинства я любив подорожувати, і мої перші подорожі були саме трамваями. Я їхав до кінця лінії і по­вертався. Але це вже було після революції. Конки тоді вже не було. Може тому, що ширилася модерніша техніка, а може коней з’їли в го­лодні роки. Поза тим з міського транспорту були тільки візники. Візники в Харкові звалися тільки

ванькиґ

, і не тільки в українській, але і в російській мові. Назва ця — цікавий українсько-російський мовний гібрид. З російського зневажливого Вбнька, мовляв усі простолюдини звуть­ся Іван, утворено типовий український іменник чоловічого роду на

і то з кінцевим наголосом, як Сашку, Мишку. Але української клич­ної форми до нього не застосовували, на вулицях кричали «ваньку», а не «вбньку». Ванькнв треба було ловити на вулиці і кожного ра­зу вперто торгуватися за ціну. Говорили вони звичайно по-україн­ськи, говорили гаряче, апелюючи до того, як дорого коштує овес і сіно і дуже поволі спускаючи ціну. Якщо не самому треба було їхати, а пере­дати вістку, — для цього були

посильні

. Вони всі належали до артілі, ма­ли кашкети з червоним околичником і нумером. Вони стояли на розі Миколаївського майдану й Московської вулиці, туди треба було до них іти і там теж торгуватися, але не так запекло, як з ванькбми і говорили по­сильні здебільша більш чи менш каліченою російською мовою. Про­ти ванькнв це вже була еліта. Ціна визначалася тим нижче, чим мир­шаві­ша був коняка. Але вони здебільша були миршаві, і їзда ванькнв не дуже прискорювала досягнення призначення проти ходи власними ногами.

Будинки на слободах-околицях були переважно приватні одноповер­хо­ві, в центрі міста переважно дво- і триповерхові. Кілька було вищих, до шести поверхів. Уже перед самою війною вибудували два великі жит­ло­ві будинки, чи не восьмиповерхові. Власниками були страхові то­вариства — «Саламандра» на Сумській і «Росія» на Миколаївському і Павлівському майданах. Як і готель «Метрополь», вони ввібрали в свою архітектуру поодинокі елементи стилю сецесіон-ар-нуво. Крім дзві­ни­ці Успенського собору, в ампірному стилі був ще один бу­ди­нок — з по­хо­дження, мабуть, приміська садиба, на Клочківсь­кій, 43. У передвоєнні ро­ки збудували теж два будинки в нібито україн­ському стилі. Решта як правило були архітектурно без обличчя. Будинки зви­чайно мали ко­ло себе двори, головною функцією яких було містити так звану помийну яму. Більші будинки мали два входи — з вулиці — «па­радне» і з двору — «чорний хід». На вулицю виходили також ворота, що вели безпосередньо до двору. Коло більшости будинків, у дворах, жи­ли собаки. Вони нікому не належали, але трималися кожна свого дво­ру. Під час моїх піших мандрів я міг з усіма ними запізнатися й да­ти їм імена, на які вони, звичайно, не відгукувалися. Пригадую, од­но­го дворягу з біль­мом на одному оці я охристив Ромео, Бог знає чому.

Місто мого дитинства було огидне місто, але націлене на майбутнє і в процесі відкидання свого минулого.

Коли, 1914 року, ми евакуювалися до Харкова з Польщі, було не про­сто знайти мешкання. Мати записалася на мешкання в будинку «Сала­мандра», який саме добудовувався і який мав стати, поруч з «Росією», найкращим у місті в сенсі вигод. Поки він не був готовий, ми мали кімна­ту чи дві в мешканні професора Степана Кульбакіна, на Сумській, 112, близько Міського парку. Кульбакін був професор славістики в універ­ситеті, і може це був omen, що саме він був моїм першим гостителем у Харкові. Але я тоді не мав найменшого уявлення, що таке славістика, а ще менше, що стану в дорослому віці одним з її адептів. Про нього я не пам’ятаю нічого, крім того, що він накульгував. Пізніше я його не зустрічав і ніхто про нього і його долю не згадував. Тільки вже, опи­нившися на еміµрації, я дізнався, що він утік на південь з білими і згодом став професором у Юґославії. Десь у 1915 році ми переїхали до будинку «Саламандра», де дістали помешкання з вікнами на двір. «Саламандра» була дорога, але мешкання, що виходили на двір, були трохи дешевші. Мешкання було п’ятикімнатне, і там ми прожили аж до лютого 1943 року, коли почалася епопея нашого виходу з України на захід. Як саме ми жили в тому мешканні, це мінялося з роками, по-своєму відбиваючи загальний стан країни. Та про це далі.

З передреволюційних років у «Саламандрі» пам’ятаю ще епізод з меб­лями. Коли нас евакуйовано з Ломжі, евакуйовано й наші меблі. Але вони їхали окремо, вантажним поїздом, їхали дуже поволі й не по­трапили до Харкова одразу, хоч їхали вони в супроводі батькового ден­щика Терентія. Таке могло бути в старій Росії: солдат їде на схід, геть від фронту, бо везе полковницькі меблі. Нарешті він дістався до Хар­кова, з чорним псом чималого розміру (слайда: я з ним і псом гу­ля­є­мо по Харкову і стоїмо на розі Театрального майдану й Пушкін­ської вулиці), але без меблів. Меблі заїхали до Москви, і треба було ма­тері поїхати, щоб їх упізнати і вислати до Харкова. Це мала бути моя перша розлука з матір’ю, і це мій найживіший спогад з перед­револю­ційних років. Я плакав ревними сльозами, я хапався за матір, я не міг собі уявити, як прожити можу аж тиждень без неї. Я був пев­ний, що я її затримаю. Коли вона все таки поїхала, я замкнувся в ван­ній кімнаті, нікого туди не пускав і плакав ридма.

Прогулянка з денщиком Терентієм і чорним собакою Ральфом була, ма­буть, найбільшою радістю мого дитинства до 1917 року, виїзд матері до Москви найпекучішим горем. Розлука з батьком (як показалося, на­віки), війна, евакуація, зміна Ломжі на Харків — усе це було ніщо проти цих двох епізодів.

Але були ще два спогади, пов’язані з ванною кімнатою в мешканні 46 у будинку «Саламандра». Один — убивство. До ванни якось потрапи­ла миша. Вона не могла здертися на стінки ванни. Видно, вона багато ме­талася і втратила багато сил. Я впіймав її — вірте — не вірте — за хвіст і поніс до суміжної вбиральні, щоб утопити в спуску води. Я ніс її за кінчик хвоста, але вона все таки ухитрилася підскочити й з двох боків лишити сліди гострих зубів на моєму вказівному пальці. Але я її не випустив, і вона знайшла свою смерть з моєї руки. Це було най­більше вбивство за все моє життя. Поза тим мої жертви були тар­гани, мухи, блохи, блощиці, ніколи якийсь більший звір. Я ніколи не вбив людини, і я завжди думав і думаю, що убивство людей на вій­ні — таке саме вбивство, як і без війни і що кожний солдат — злочи­нець, що заслуговує на кару. Коли я в роки 1941—1945 робив усе мож­ливе, щоб ухилитися від солдатчини, я це робив не тільки тому, що з обох боків це не була війна мого народу, а й тому що я не мислив себе вбивцею. У свої студентські роки я двічі провалився на іспиті. Один раз це було з фізики, і про це я оповім далі. Другий раз це було з військової справи, а саме з оперування рушницею. Я не хотів опанову­ва­ти цю зброю.

Другий досвід — з науки. Я розкладав часом іграшки, щоб довіда­тися, що там усередині. Тут я вирішив дослідити склад мила. На запа­лення — воно не горіло, — і на смак — я став його їсти. Смак був гид­кий. Можливо, що це поклало кінець моєму практичному зацікав­лен­ню точними науками. Теоретично я їх любив, особливо — абстракт­ні: альµебру, геометрію, тригонометрію, хемію — в формулах, ніколи — в речовинних дослідах.

Далі прийшла революція. Тут кінчаються мої спогади про час до 1917 ро­ку. Але ще треба сказати про рід і родину.

Усе, що я знаю про історію своєї родини до початку мого свідомого жит­тя, я знаю зі слів матері. Але це не була якась систематична розпо­відь, а принагідні згадки. Сам я, як уже сказано, про ці речі не питав, але з тих згадок складав, мабуть, підсвідомо якусь свою мозаїку. Ось істотне з неї.

Моя мати, Варвара Володимирівна Медер, народилася в Харкові. Бу­ло це 30 листопада (13 грудня) 1867 року. Чим був мій дід, не знаю. Най­імовірніше — урядовцем. Моя баба Людмила з Ненарочкіних, як нор­мально для тих часів, не мала обов’язків інших від супружніх, від ви­ховання дітей і провадження господарства в домі. Вони мали ба­гато дітей. Мати була останньою, і обидва батьки померли, коли во­на була ще малою. Сироту взяла тітка, про яку не знаю нічого, крім то­го, що звали її Лизаветою. Як тільки прийшов належний вік, тітка збула малу Варю до Миколаївського сирітського інституту в Петербурзі (на Мойці). Це був заклад для дворянських сиріт, він був під патронатом ім­ператриці, не знаю, вдови Миколи I, чи — певніше — Марії Олексан­дрівни, дружини Олександра II. Про передінститутські її роки знаю тільки, що вони не були щасливі і що моя майбутня мати як дівчинка, за її словами, була страшний шибеник: не було такого дерева в околиці, на яке вона б не злізла. Справді виховав матір інститут. До кінця днів своїх вона згадувала інститут і імператрицю з непідробним захопленням і благоговінням. У домі була велика книга про інститут, з численними ілюстраціями, і мати часто наспівувала гімн інституту. Досі пам’ятаю, мо­же трохи здеформований у пам’яті рефрен:

Так крикнем же громко ура
за здравие целого света,
за всех и за вся и за ту,
кто была нам и мать и сестра,
чьей лаской вся жизнь нам согрета,
и наш незабвенный родной институт,
да здравствуют, многая лета! —

може не найкраща поезія, але сповнена щирого захвату в устах мо­єї ма­тері. Скільки можу судити з майбутнього, інститут навчив її не тіль­ки досконалого знання мов російської, французької й німецької, знання літератур і любови до них, але чесности, словности, відповідаль­ности, почуття обов’язку і уваги до людей. Моттом її в житті могли б бу­ти сло­ва, які вона часто повторювала: «З людьми треба жити».

У Петербурзі ж мати познайомилася з батьком, що, виглядає, там учив­ся в військовому корпусі, а потім починав кар’єру армійського офі­цера. Але це мій здогад. Могло це статися і вже в Харкові.

Я був п’ятою і останньою дитиною. Перші дві, Анатоль і Людмила, по­мерли немовлятами. Лена народилася десь коло 1890 року, вона по­мерла десь 1913. Мій земний шлях схрестився з її шляхом у ті роки, яких я не пам’ятаю. Як і перші двоє дітей, вона для мене тільки ім’я. Для матері її смерть напевне була важким ударом, але і це пройшло повз мене. Пізніше мати оповідала, що Лена відзначалася винятковими здіб­ностями в науці і в музиці і що померла від хвороби, про яку лі­карі нічого не могли сказати: із стрункого дівчати вона перетворилася на неймовірно погрубілу жінку, ніби налляту водою. Перша, кого я знав, була Віра, народжена 1894 року. Вона й перша, чиї фотографії збе­реглися. Пам’ятаю її, струнку, елеµантну, вродливу, з великими розум­ни­ми й блискучими очима, як вона йде зі мною Сумською вули­цею в Харкові, в капелюшку з пером, з обличчям за вуалем, у білих лай­ко­вих рукавичках. Вона мала літературний смак і читала французькі ро­мани, які виписувала з Петербурµу, в чепурних білих оправах з однією ко­льоровою ілюстрацією на початку кожної книжки. Вона любила по­езію, і одна приятелька подарувала їй збірку Тичини з написом «Люби­тель­ці української поезії». У перші роки революції їй довелося ста­ти на працю в бухгальтерії «Донвугілля». Це була важка праця, особливо, коли надходив час річних звітів, і в обов’язкових понад­урочних годинах вона до пізньої ночі виловлювала помилки, через які не схо­дився балянс. У ті роки вона захоплювалася творами Рабіндра­ната Таµора і теософією. Дві її приятельки були Лизавета Бойко, одна з небагатьох у ті роки, хто добре знав англійську мову й читав літературу в ориµіналі, тонка й іронічна, і Ніна Сухоручко, що, власне, висвячувала Віру в теософію й веµетаріанство, кирпата й круглопика. Пам’ятаю до­бре й Вірині місячні, суті яких я не розумів, у родині для мене вони зва­лися міµренями. Десь 1923 року почався її роман з Анатолем Носо­вим, і заносилося на одруження. Але навесні 1925 року вона застудила­ся, ді­стала запалення легенів, воно перейшло в гнійний плеврит, Віра пе­ренесла дві операції, але ніщо не помагало, і 8 травня вона померла. Три місяці мати провела з нею в лікарні, в окремій кімнаті для них двох — тоді лікарні ще мали елемент людяности, від якого тепер не ли­шилося нічого, надто в Америці. Мати була для неї ці три місяці най­кращою доглядачкою й сестрою, і втрата Віри була для неї справж­ньою трагедією. Ніби четверо дітей, оточених палкою любов’ю, зникли од­не за одним, безглуздо і наче в знущанні з життя й материнських бо­лів.

Я не любив Віри, правдоподібно, ревнував її до матері, і вона, ли­бонь, також. Не раз Віра жадала від матері більшої суворости супроти ме­не й дорікала за потурання. Але мати не потурала, любов у неї ні­коли не переставала бути вимогливістю, і вона знала, що з дитини тре­ба виховати людину. Після Віриної смерти причини для заздрощів зник­ли. Вся її увага й любов звернулися до мене. А це було багато, ду­же багато, бо життя її було від початку і до кінця життям матері. Во­на не жила для себе, вона мислила себе тільки в дітях. Безродинне ди­тинство, втрати дітей одного за одним, вроджене почуття — і вихо­ване також — обов’язку, — все це спричинило беззастережність і повно­ту посвячення себе дітям, від 1925 року — мені самому. Але, повторю, за­вжди в межах розуму, ніколи не припускаючи розбещування.

У самопосвяті дітям була ще одна обставина, що підсилювала цей комплекс почувань і думок. Її стосунки з чоловіком.

Між народженням Віри і моїм минуло понад 14 років. Справа в тому, що батько й мати відійшли одне від одного. Мати дивилася на шлюб як на щось вічне й непорушне, вона дотримувалася беззастережної вір­но­сти. Не так батько. Можу собі уявити, що саме ця постійність її від­даности змусила його шукати зв’язків поза родинним домом. Один йо­го роман — його об’єктом була полька, що її мати називала Зоська, став відомим матері. Вона не хотіла офіційної розлуки, бо це тоді ви­ма­га­ло цілої низки образливих формальностей. Але їхнє подружнє жит­тя перервалося, і то на вимогу матері. Вона не хотіла ділитися ні з ким. На короткий час, 1908 року, провалля ніби було засипане. Пло­дом цього короткого сходження став я. Скоро після того Зоська, справжня чи в уявності моєї матері, знову принадила батька. Під час вій­ни мати не листувалася з батьком. Листування йшло між ним і Вірою. Скільки пригадую, мати не питала про зміст листів. Це було в характері моєї матері: тим, кого вона любила, вона віддавала все, але вона вимагала, щоб їй платили тією ж монетою й такою ж мірою, і вона почувала себе глибоко нещасною, коли це не здійснювалося, а це майже ніколи не здійснювалося, хіба що в моменти гострих криз, але не в плині буденних справ і життьових дрібниць. Прикладом такої кри­зи може бути 1920 рік, коли мати, тоді вже 53 років і з виснаженими сер­цем, захворіла на тиф. Сестра не дала забрати її до лікарні, замкнула­ся з нею на шість тижнів у двох ізольованих кімнатах нашого мешкан­ня, не відходила від матері на хвилину, нікого стороннього не допуска­ю­чи (з уваги на небезпеку заразитися) і таки виходила матір. (Це бу­ла моя друга розлука з матір’ю, після її подорожі до Москви, далеко дов­ша, і, хоч мені було вже коло дванадцятьох років, я її теж болюче переживав).

У цій оповіді вже не раз випливала згадка про батька. Час переказати те, що я про нього знаю, звичайно, зі слів матері, та ще з старих фотографій. Володимир Карлович Шнейдер (тільки так, не знімецька Шнайдер) був з німецького роду з Польщі, як мати була з німецького роду, власне, напівнімецького, бо тільки в свого батька, з України. Але він був душею й тілом відданий Російській імперії, в війську якої він служив. Він починав з низьких ранµів і тільки поступово вибився на підполковника, потім полковника, а вже в роки світової війни на ге­нерал-майора. В молоді роки родині постійно не вистачало гро­шей, і мати часом співала вже за мого на світі перебування жартівливу пісеньку:

Нет ни сахару, ни чаю,
нет ни хлеба ни вина.
Вот теперь я понимаю,
что я унтера жена, —

хоч унтером він, властиво, ніколи не був. Ішли роки, він служив у вій­ську дуже ретельно, його підвищували в «чині», родина була чимраз кра­ще забезпечена, хоч ніколи не стала багацькою, діти вчилися фран­цузь­кої й німецької мов не тільки в гімназії, але й дома, як також грати на фортепіяні, родинна бібліотека книжок і нот усе зростала, приходили дві газети: «Русское слово» з Москви і «Новое время» з Петербургу, не ка­жучи вже про місцевий «Южный край». Про «Новое время» кажу­чи, мати виправдовувалася що, правда, газета чорносотенна, але пише до неї багато талановитих авторів (що було правда). Родина не була куль­турно-творчою, але була з тих, де культуру активно сприймали.

1904—1905 років батько відбув японську війну. Довга подорож Транс­сибірською залізницею й перебування в Манджурії були зафіксо­вані сот­нями карток-краєвидів, присиланих або привезених звідти. Ди­ти­ною я дуже радо їх переглядав. Війна з німцями від 1914 року була дов­ша, упертіша, без екзотики. Карток уже не приходило, приходили листи до сестри Віри, але я їх не читав і нічого з них не збереглося. Батько боляче відчував, вірою й правдою служачи Росії, підозри, які спа­дали на нього в армійських колах за його німецьке походження. За­пало рішення змінити прізвище й навіть по батькові. Шукали прізви­ща, що починалося б на Ш, щоб не перемічувати рушники, серветки, но­совики, воно мало б бути виразно російське без крамоли й зради. Ви­брали Шевельов, по батькові — Юрійович. У ті часи прізвище можна бу­ло змінити тільки з особистого дозволу царя, і це була довга процеду­ра. Вона закінчилася успішно на початку 1916 року, десь тоді ж таки батько став генерал-майором. Тоді від батька прислано матері новий паш­порт (одружені жінки одержували пашпорт від чоловіка), він ле­жить переді мною: Паспортная книжка бессрочная. Выдана Штабом 40 пехотной дивизии тысяча девятьсот шестнадцатого года, февраля ме­сяца 23 дня. Владелец книжки: Варвара Владимировна Шевелева. Звание: жена командира бригады 40 пехотной дивизии Генерал-Майора Шевелева. При ней находится сын Георгий 7 лет. Це було рівно за рік перед лютне­вою революцією.

Скоро після революції батьків слід пропав. Офіцери, тим більше ге­нерали були ворогами революції. Бездоганна служба старому режи­мові була злочином. Частішали випадки розправи солдатів із своїми офі­церами. 1918 року дійшла чутка, ніби в Києві під час короткого то­ді большевицького панування матроси схопили батька й вели на роз­стріл, а його власні солдати оборонили його, свідчачи, що він добре ста­вився до солдатів і дбав за них (що було правда). Чутка це дуже сум­нівна, бо, бувши в Києві, навіть в умовах тогочасного розпаду пош­тової служби, якось він дав би про себе знати. Ще менш імовірною бу­ла пізніша чутка, ніби він був у війську Вранµеля і був комендантом мі­ста Феодосія. З Криму до Харкова він, звичайно, не міг подати го­ло­су. Але у військах Вранµеля він міг опинитися тільки з війська Де­нікіна, а тоді було б дуже просто розшукати родину. Найправдоподіб­ні­ше, що він загинув десь 1918 року, але чи від революційного те­рору, чи на фронті і якому — ще німецькому чи громадянської вій­ни, — ро­дина не знала, а в радянських умовах і шукати не могла, бо це не обі­ця­ло б добра.

Лишалися тільки фота його самого, та ще картки з Сибіру й Ман­джурії. Так і знаю я його тільки з фотографій, всі в уніформі, від молодо­го віку з матір’ю чи окремо, потім кілька з війни, високого, стрункого, в пізні роки лисого спереду, завжди з високим чолом і якимсь дуже спо­кійним поглядом. Цей останній слід його земного існування втраче­но 1943 року. Коли я з матір’ю тікали в лютому того року на захід, ми не могли взяти з собою нічого, крім кількох теплих речей (стояла лю­та зима). Чудом частина фотографій віднайшлася. Коли німці на­весні вдруге зайняли Харків, там опинився Іван Костюк, галичанин, що служив у німецькому війську й познайомився зі мною, коли я ще був у Харкові. Тепер він зайшов на наше мешкання. Бібліотека моя бу­ла вивезена до громадської бібліотеки ім. Короленка (де загинула під бомбами), на підлозі валялися різні папери і серед них альбоми з фо­тографіями. З одного з них Костюк повиймав фота і привіз їх мені до Львова. Серед них було кілька фотографій матері, мене в ранньому ди­тинстві, багато фот моєї сестри Віри. Так склалося, що не було се­ред них жадного фота мого батька (як теж і сестри Лени). Єдиний ре­човий слід його життя — той пашпорт, який я цитував, але пашпорти то­го часу не мали фотографій.

У романі «Біла тінь» Юрій Мушкетик описує подібний випадок: безслідно зникла людина на війні, слідом за тим були втрачені всі її фотографії. Спогад — «батько в травах, у зорях, у хвилях. Та ще в ньо­му». Я не бачу свого батька так красиво. Мені він увижається в болоті, в крові, розтоптаний, розчавлений, принижений, знівечений. Такою я бачу й війну та революцію в їхньому дикому, передцивілізаційному ви­несенні на поверхню бруду, завошивлености, терору. Особистих по­чуттів до нього я не мав і не маю.

Любови до війська й військової служби я від батька не успадкував. Вся­ка армія була для мене завжди страшною і огидною. Може якоюсь мі­рою до цього спричинилися обережно-критичні оповіді матері про бать­ка. Хоч саме за це вона його ніколи не критикувала.

За багато років свого життя я не був ані разу ні в війську, ні в тюрмі, хоч часом було близько і до того і до того. Незвичайна доля для чоловіка зі Східньої Европи двадцятого століття. У війську, можна з певністю сказати, я вже ніколи не буду. До тюрми в наші часи беруть і в глибокій старості. Тут ніколи не передбачиш.

Війна й революція розшматували не тільки батька, а й весь наш рід. Мало знаю про свій рід, але те, що знаю, варте згадати. Власне, тільки про рід з материного боку. Про батьків просто нічого мені не відомо.

У стилі середини XIX сторіччя мати мала багато — старших — бра­тів і сестер: три брати й дві сестри, мої дядьки й тітки. Особисто я знав двох: дядю Васю й дядю Володю. Дядя Вася, найближчий віком до матері, подібно до мого батька, був у військовій службі і теж починав з нижчих ранµів, поволі просуваючися до вищих. Між ним і моєю ро­ди­ною було тертя, бо батько випередив дядю Васю в службовій кар’­єрі. Коли батько був полковником, він був підполковником, коли бать­ко став генерал-майором, дядя Вася ще лишався позаду. Але це тер­тя не привело до розриву, головне завдяки його дружині, тьоті Марусі, жінці енерµійній, бойовій і діловій. Коли на початку революції вій­ськова служба дяді Васі припинилася, тьотя Маруся заклала платну бі­бліотеку — приватна ініціятива була тоді ще можлива. Це була велика бі­бліотека, і вона мала чимало читачів-абонентів. Одним з них був я, хоч і не платив. Я мав користатися відділом дитячих книжок, але ме­не цікавили більше книжки з географії. Працівники бібліотеки були зди­вовані моїм замовленням й сказали власниці. Вона переповіла моїй ма­тері, спершу розпитавши мене, чи я не помилився. Мені наказано не вибиватися зі свого віку, і я був дуже розчарований. А це готувався µрунт для моєї пізнішої ненаситности на подорожування. Під час війни дя­дя Вася був на турецькому фронті, піддався там чарам якоїсь туркені, і вона заразила його сифілісом. Хвороба тривала роками, викликаючи ска­жені болі в хребті. Часто, як мати розмовляла з тьотею Марусею, він раптом скрикував, як поранений звір, і все його тіло зсудомлювало­ся. Він рятувався тільки впорскуванням морфію, яке він навчився ро­би­ти сам. Одного дня він свідомо впорскнув собі збільшену дозу. Це було самогубство, але церква заплющила очі на це, його поховали з обрядами. У них було двоє дітей — Коля й Серьожа. Колі пророчили до­бре майбутнє як віольончелістові. Коли армія Денікіна після невдало­го наступу на Москву покотилася на південь, тьотя Маруся з родиною ви­рішила тікати від большевиків з військом. У Ростові Коля захворів на тиф і за кілька днів згорів. Тьотя Маруся й Серьожа, тоді ще підліток, ді­сталися до Принцевих островів на Мармуровому морі в турецьке ін­тер­нування, не витримали його й повернулись до Харкова. Після цьо­го вони були на особливому обліку в чека — НКВД, Серьожу раз-по-раз туди викликали, десь у тридцятих років запропонували йому ста­ти сексотом, він відмовився. Щоб не так звертали на нього увагу, Се­рьожа прийняв прізвище своєї жінки Люди Маховської, з родини за­лізничника. Вона була мало інтеліµентна і трохи вульµарна, за нор­мальними критеріями це був мезальянс, але вона любила Серьожу, ря­тувала його з чорної мелянхолії, доглядала його. У нього виявили до­брий тенор, він навчився співати й виступав у переїзних операх, що відвідували малі міста України. З мистецтвом це небагато мало спіль­ного, заробіток давало невеликий і спорадичний. До всіх інших кар’єр дорога йому була закрита. Тяжко бідуючи матеріяльно й психоло­гіч­но, стиснені втрьох в одній малій кімнатці, вони все таки дожили до другої війни з німцями. Під час німецької окупації вони записалися до «фольксдойче». Це давало їм мінімальне постачання харчів і палива, чо­го моя родина не мала. З льодової нашої квартири мати і я ходили від­відувати родину тьоті Марусі, грілися коло полум’я каміну, а коли ні­кого в кімнаті не було, я похапцем хапав зернинки пшениці, що су­шилися над вогнем і ковтав їх. Ми були голодні, і я не міг себе стри­мати. Німці брали чоловіків-фольксдойче до свого війська, але Се­рьожа був від цього забезпечений, бо він мав епілепсію. Коли німці від­ступали, вони вивезли «фольксдойче» — на захід, їх спершу до Лодзі, потім до Познані, далі в якесь село на південному заході Німеччини, що після розпаду німецької держави ввійшло до французької зони. Однієї ночі до них там з’явилася совєтська репатріяційна група, і їх ви­везли примусово до радянського табору десь коло Берліну. Тьотя Ма­руся ухитрилася переслати матері кимсь записочку, написану вже для радянської цензури, де говорилося про те, з яким ентузіязмом во­ни повертатимуться на батьківщину. Більше ніколи не було вісток ні від них ні про них. Можна не сумніватися, що вони були знищені й України ніколи не побачили. Я бачив у цьому Немезіду, що покарала їх за запис у німці (хоч і користався з їхнього тепла і зерна). Українців скуп­чували по таборах, і там був можливий опір репатріяції. Привілейо­ва­ні «німці» жили приватно, і там їх виловлювали, як тварину, що втра­пила однією лапою до пастки. Знищення цієї родини забрало два­дцять п’ять років, але воно було здійснене, хоч і різними способами.

Дядя Володя до революції був урядовцем харківської міської управи. Не знаю, що саме він там робив, але це не була дуже висока посада, бо за радянського режиму його не переслідували й навіть давали якусь маленьку пенсію. Він, як пізніше Серьожа, одружився з жінкою з «про­стих», вони мали двох синів і дочку і жили на Москалівці, себто поза «аристократичною» частиною Харкова. Слайда моєї пам’яті: вінчання доч­ки Люсі в церкві, шафери тримають важкі вінці над головами Люсі й молодого, у них тремтять від довгого піднесення руки, і я, малий, ду­маю, щу буде якщо вони вронять ці вінці на голови пошлюблюваних. Це було в моєму житті перше і останнє церковне вінчання. Люся ско­ро померла. Двох синів, ще безвусими молодиками, забрали на фронт, вони обоє скоро один по одному були тяжко поранені і в тяж­ких муках померли в шпиталі. Від них лишилися були тільки фотографії. Незабаром померла і дружина дяді Володі (яку ми називали Мар’я Іллі­нішна, так пошанно саме через те, що вона була з «простих»). Він ли­шився сам на довгі роки. Приходив до нас десь раз на місяць, сидів край столу на кухні і пив чай, що йому давала мати. Я його не любив — дов­гасте обличчя, червоний прямий ніс — медерівський ніс, що і я маю, — брак зацікавлення культурою. Я його зневажав зневагою жевжика, який думає, що світ для молодих і старі в ньому не потрібні. Дядя Во­лодя помер десь у тридцятих роках. Це був кінець усієї його родини.

Доля жінки визначалася тоді тим, з ким вона вийшла заміж. Тьотя Ню­ся одружилася з Кривцовим. Він мав свій маєток на Полтавщині, Ма­шівку. Старий Кривцов мав репутацію людини гарячої, нестриманої, са­модура. Один з синів, Володя, збунтувався проти батька. Його вважа­ли за авантурника. У Парижі він одружився з французкою Сесіллю. Про неї моя мати казала, що вона була найобмеженіша й найбалакучіша жін­ка з тих, що мати будь-коли спіткала. Сесіль балакала, звичайно, по-французьки. Вона вчила мене французької мови й читала зі мною «Les malheurs de petite Sophie» µрафині де Сеµюр-Ростопчиної і дві книж­ки Ектора Мальо «En famille» і «Sans famille» в золотих з червоним опра­вах. Можу собі уявити, як могла Сесіль почувати себе, захоплена в вир російської дикої революції, проти якої µільйотина Марата й Ро­бес­п’єра виглядала високоцивілізованою іграшкою. Зрештою, я не пев­ний, чи Сесіль багато знала про Марата й Робесп’єра. Керувати маєт­ком Кривцов доручив другому синові Льоні. Його вважали за ідеал до­броти, казали, що він добре жив із селянами і дуже потерпав від бать­кової важкої вдачі. Революція маєток забрала. Не знаю, чи Кривцов по­мер своєю смертю, чи потрапив на конвеєр червоного терору. Діти за­гинули або розсіялися (дочка Ліда опинилася в Парижі), тьотя Нюся до­живала віку самотньо в Полтаві на більш ніж скромну пенсію, зрідка при­ходили листи від неї до матері, писані старечою непевною рукою, з чимраз розхитанішими літерами. Далі припинилися. Я її не знав або за­був. Тьотя Надя вийшла заміж за Зіновія Носова, народився син Ана­толій. Вдруге тьотя Надя одружилася з підприємцем із Сибіру Ми­хай­лом Тарановим. З чотирьох дітей Коля був в армії Денікіна і кінчив шах­тарем у Бельгії. Наймолодший, Павлуша, якось потрапив до Колча­ка, і там і слід його завіявся. Дві дочки були найближчі до власне моєї ро­дини. В роки війни й перші роки революції Люся жила з нами, піз­ніше переїхала до Києва, де одружилася. Друга війна з німцями при­вела її, незнаними мені шляхами, до Америки. Правдоподібно, її з родиною спровадив професор Юрій Вернадський, що викладав у Єйл­ському університеті. Тому Старицькі (прізвище її чоловіка) оселилися в Нью-Гейвені. Часом вона мене відвідувала в Нью-Йорку, і я запрошу­вав її до Метрополітальної опери. Холодна, розрахована, в молоді ро­ки красива, але трохи зневажлива до людей, Люся довго лишалася неодружена, а зрештою одружилася з інженером без будь-яких розумо­вих зацікавлень, якого вона зневажала. Її батько був при ній до самої св­оєї смерти, хворого вона тримала його в передпокої, злі язики казали — як собаку. Люся була серед моїх перших учительок французької мови. Зовсім інша була її сестра Ольга, повна пристрасти, охоча до авантур. Та­кою авантурою був її перший шлюб з росіянином-офіцером Жуко­вим, а до певної міри і другий з аµрономом Миколою Прісецьким, фан­тазером і тим, що в російській літературі звалося «лишний человек». У цьому другому шлюбі вона жила в Лубнях, потім на дослідній станції Са­гайдак на Херсонщині. Після смерти другого чоловіка вона оселилася в Святошині під Києвом. До Олі ми їздили давніш на кілька тижнів лі­том до Лубень, потім я їздив у Сагайдак, звідки ми разом подорожували до Херсону і на пароплаві, яким еспанські ліві платили СРСР за зброю, — до Одеси, відвідував я її і в Святошині. Оля була єдина в нашій родині, що мала ліві погляди. Комуністкою вона не була, але ні до білих, ні до «пет­люрівців» не пішла б. Коли за короткий час, що я був у Ки­єві 1943 року, в дорозі з Харкова далі на захід, я пробував її розшукати, мені сказано, що її забрало µестапо. Не знаю, чи вона була зв’язана з ра­дянськими партизанами, але не здивувався б, якби це було так. Так чи так, відтоді я нічого про неї не чув. Оля мала і українські сим­патії, але переважно етнографічного порядку. Пригадую її в україн­ському народному вбранні. З усіх моїх двоюрідних братів і сестер Оля бу­ла та, що стояла ближче до мене, ніж хто інший. За винятком Анато­лія Носова, що в моєму житті відіграв ролю вирішальну, може, сам того не знавши. Про це далі докладніше, а тут лише те з його біографії, що мені відоме. Він був єдиним у всьому роду, що став науковцем. Учень Федора Вовка, він став етнографом-антропологом. Перед 1914 ро­ком він провів якийсь час в антропологічній експедиції в Сербії і дуже захоплювався цим народом, вважаючи сербів за винятково чес­них і порядних. По революції він працював у київській Академії Наук, де завідував антропологічним кабінетом. В її виданнях він опублікував чи­мало праць. Ми зустрічалися з ним у Лубнях, куди ми і він приїздили лі­том до кузини Ольги на відпочинок. У протилежність Олі він був гостро критичний до радянської системи. Пригадую, коли ми виходили на прогулянку до приміського гаю, де корови полишали свої сліди, він казав:

— Обережно, не вступайте до... — тут він робив павзу і закінчував: — ...до партії.

Ув’язнений під час масових арештів української інтеліµенції, зокрема зв’язаної з Академією Наук, під час процесу СВУ він був засуджений до примусової праці, яку відбував на будові Біломорського каналу, а по­тім «Московського моря». Закінчивши термін, він не дістав дозволу по­вернутися на Україну. Він оселився в Ялті (Крим тоді ще не був «по­дарований» Україні), де працював у етнографічному музеї в кол. па­лаці еміра бухарського. Наречений моєї сестри Віри, він часто бував у нас десь 1923 р. Після смерти Віри він одружився з дочкою завідувача гур­зуфського будинку відпочинку для науковців (де пізніше і я бував) Ша­рого. Вона не зрадила його під час його довгого арешту й заслання і виховувала йому надзвичайно милого й швидкодумного синка. Коли по­чалася евакуація Криму під час німецького наступу, разом з іншими «неблагонадійними» Толю з родиною навантажили на спеціяльний пароплав. Свій людський вантаж цей пароплав ніколи нікуди не довіз.

Крім дяді Васі і дяді Володі, крім тіток Нюсі й Наді, мати мала ще бра­та Петра. Але з ним його брати й сестри не підтримували жадних зв’яз­ків. Уважалося, що він зробив занадто добру кар’єру й пішов на та­кі послуги царському режимові, за які його не можна було шанува­ти. Він був комендантом міста Києва і відзначався активним пересліду­ван­ням революціонерів і опозиціонерів. Петро Медер, дядя Петя, був у роду постаттю одіозною. Скільки він мав дітей і яка доля їх спіткала, мені невідомо. Казали, що його розстріляно скоро після жов­тневої революції.

Це один з парадоксів материного роду. Ніхто з шістьох братів і се­стер і їхніх дружин не був революціонером, усі мирно існували в рамках цар­ського режиму. Чоловіки всі робили поступово кар’єру, і це не вва­жа­ло­ся ганебним. Відповідно серед їхніх дітей більшість була ближче чи дальше пов’язана з білим російським рухом, за винятком Толі і мене, що пішли українським річищем, і Олі, що хилилася дещо лівіше. Але слу­жити режимові в переслідуванні інакодумців і революціонерів, спів­пра­цю­вати з жандармами, — на це дивилися як на збезчещення. І коли прийшла вістка про лютневу революцію і про зречення царя, не було кін­ця захватові, і сльози радости стікали по обличчю моєї матері, дру­жи­ни чесного царського служаки, що все життя ревно й сумлінно роз­будовував армію його величности.

Нема жадних підстав сумніватися в чесності служби всіх моїх і батька дядів, але безсумнівне те, що вони це робили в доброму сумлінні і з чис­тою совістю і що це щиро сполучалося з зневагою до тих, хто при­служувався й вислужувався. А для себе їхнім ідеалом не було стати ба­гатим і знатним, а тільки забезпечити собі матеріяльний достаток. Це була ідеологія, типова система поглядів, спрямовані на перехід із, як ми тепер сказали б, нижчої середньої кляси до вищої, але й далі середньої кляси.

А втім у засудженні дяді Петі могли бути й побічні мотиви. Мимохідь ки­нені, доводилося мені чути завваги про те, що він був занадто гордий, що ставився із зневагою до своїх родичів, які лишилися позаду. Може, до ідеологічного комплексу бідних, але чесних підсвідомо домішувалося й трохи заздрости до успішного? Може, ідеал середньої кляси якоюсь мі­рою визначався й неможливістю сягнути до вищої? Хто знає, людська ду­ша ніколи не простолінійна, і, здавалося б, найнесполучніші почуття, мо­жуть нашаровуватися одне на одне, навіть коли вони зовсім суперечні.

Але тут, після всіх цих скупих описів життєвої долі людей з поколін­ня матері та його, цього покоління, дітей, слід повернутися до того, чим цей розділ починався: про розшматованість роду в роки війни й ре­волюції. Старше покоління, за винятком дяді Петі, та, може, ще мо­го батька не скінчило своє життя µвалтовно, всі дожили свого при­род­но­го кінця. Але всі вони були вибиті зі своєї життьової колії, всі по­мерли в злиднях, утративши свої надбання. Що їх не знищив радян­сь­кий терор, пояснюється тим, що ніхто з них не дістався на високі щаблі. Але діти мусіли заплатити ціну за гріхи батьків. Усіх їх знищено, у війні або в терорі, а кого не знищено, мусів покинути батьківщину. Після другої війни з німцями на Україні з численного роду не лишилося ні­кого. Чи це була доля старої середньої службової кляси взагалі, чи так склалося в моєму роді — на це хай відповідять історики й соціологи. Як­що вони спроможні. Катаклізми історії прокочуються над людськими до­лями дуже конкретно й дуже індивідуально, але статистика може ви­рівняти ці суто індивідуальні — і які ж по-людському болючі — долі в просте цифрове узагальнення.

2010-07-19 18:44 Читать похожую статью
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • © Помощь студентам
    Образовательные документы для студентов.